Шістнадцятирічний Олександр Грін покинув своє рідне місто, аби шукати долі в одеському порті. Відчайдушний хлопчак віз з собою мрію про подорож у далекі світи та лише 25 рублів, які швидко закінчилися. Без досвіду, худорлявий, у зовсім не матроському одязі Грін ніяк не міг знайти роботи на якомусь судні. Він днями блукав портом і з надією вдивлявся, як за лінією горизонту ховаються вітрильники. Зрештою, роботу він таки знайшов, трішки світу побачив, але сіра прозаїчна буденність матроса йому не сподобалася. Незважаючи на це, Олександр Грін втілив свою мрію у творі «Пурпурові вітрила». Він відкинув усі рутинні розчарування і залишив лише образи вітрильників, які швартувалися в Одесі, незвичні розповіді бувалих моряків та вечірні вогні порту. Олександр не зміг дочекатися свого пурпурового вітрильника, натомість подарував його тисячам своїх читачів.
«…ніхто до нього так чітко і живо не зображав світло, повітря та воду», – одеський вісник № 40 від 17 травня 1841 року. Так відгукувалися про частого гостя Одеси, людину, яка вільно володіла українською мовою та була особисто знайомою з Миколою Гоголем та Тарасом Шевченком – Івана Костянтиновича Айвазовського. Іван був закоханий в українські пейзажі, про що свідчать декотрі його полотна: «Український пейзаж», «Очерет на Дніпрі» тощо. І, звісно ж, морська тема є головною у творчості Айвазовського. На всіх полотнах художника головний акцент завжди сфокусований на морі. Все інше – люди, кораблі, будівлі на задньому тлі – лише служить гармонійним доповненням сюжету, створюючи антураж. У 1879 році в одеському художньому училищі за три години Айвазовський створив свою знамениту «Ніч на Чорному морі». Ця картина вважається однією з найсильніших його робіт. На полотні зображений місяць, який проглядається крізь хмари, щоб освітити морським мандрівникам дорогу. Незважаючи на те, що на картині зображений невеликий шторм, вона викликає відчуття спокою. Корабель плавно розсікає воду назустріч своїй долі. Художник намалював його далеко, щоб надати морському простору ефект нескінченності. Цей пейзаж передає велику міць і красу природної стихії, в руках якої маленький кораблик перетворюється в беззахисну іграшку. Він у будь-яку секунду може стати жертвою всепоглинаючого моря. Айвазовський змушує задуматися над цим, відчути всю силу природи. Якщо довго дивитися на цю картину, можна відчути прохолодний бриз, який підіймає неспокійні хвилі.
«Смертні – безсмертному», – саме з таким написом артистка Марія Заньковецька від імені трупи Українського драматичного театру подарувала вінок з позолоченими листками видатному композитору Петру Іллічу Чайковському після його концертів в Одесі. 1893 року Чайковський приїхав до Одеси, аби диригувати двома концертами. «Вся публіка, як одна людина, піднімалася з місць при кожному виході Чайковського і дякувала за музику, а він, розчулений до сліз, в свою чергу, дякував їй», – писали газети. І замість обіцяних двох, Петро Ілліч диригував аж п’ятьма концертами. Три виступи були благодійними – на користь бідних учнів Рішельєвської гімназії, музикантів оркестру і «Слов'янського товариства». «Ніколи мені не доводилося так втомлюватися від диригування, як в Одесі... Але зате ніколи і ніде мене не возвеличували, як там», – зізнавався Петро Чайковський в листі до свого брата. Їдучи з Одеси 25 січня 1893 року композитор обіцяв повернутися восени, щоб взяти участь в постановці опери «Іоланта». Але цим планам не судилося здійснитися. Менш ніж через рік Чайковського не стало. «Я бажав би всіма силами душі, щоб музика моя поширювалася, щоб збільшувалася кількість людей, які люблять її, знаходять в ній розраду і опору», – писав П. І. Чайковський. Одеса щиро вшанувала пам'ять композитора. Були організовані концерти, на яких виконувалися твори Чайковського, відбулася прем'єра «Іоланти». Минуло більше ста років з дня його смерті, а музика Петра Ілліча звучить, надихає і зачаровує слухачів до сих пір.
До Одеси він не знав справжнього кохання. Він, звичайно, захоплювався дівчатами, але завжди розбивав їм серця. В Одесі, в будинку інженера Філіппова, поет побачив студентку художнього училища Марію Денисову. Як згодом описував Василь Каменський, одеситка справила таке враження на Володимира Володимировича Маяковського, що він метався по своїй кімнаті з кутка в куток, повторюючи: «Що ж тепер робити, що ж тепер робити ...». Однак 17-річна Марія не відповіла на любов поета. Маяковський не хотів покидати Одесу, але коли таки сів у поїзд, то почав писати перші рядки поеми «Хмара в штанях». Поїздка в Одесу зіграла з поетом злий жарт. І наступного разу Володимир приїхав сюди аж через 10 років. На цей раз, будучи в Одесі недовго, Маяковський крім літературних вечорів відвідує одеський порт вночі. Таємниче темне море, кораблі, невпинна робота в порту ваблять поета. Там він побачив два судна – «Червона Абхазія» і «Радянський Дагестан» та почув, як кораблі «перемовляються» і сприйняв це як щось любовне. З цих мотивів він пише вірш «Розмова на одеському рейді десантних кораблів». Вже тоді стало зрозуміло, що Маяковський покохав Одесу. Він ще двічі приїжджав до цього міста, виступав у різних закладах та черпав натхнення у безперервному клекоті чайок.
І це лише невеличкий перелік історій про те, як Одеса у різні часи ставала Музою для видатних людей. Хто зна, можливо, саме зараз на якомусь із пляжів вдивляється у горизонт і захоплюється величчю безкінечного простору майбутній видатний митець.