Моє фантастичне везіння – закохуватися в гурти, які не мають навіть сторінки у Вікіпедії. Ось ти почув пісню по радіо кілька разів, скачав її на телефон, підспівуєш. У голові вже сформувався образ музикантів. На цьому моменті вокаліст затягується цигаркою, видихає і так ніжно вступає. Гітарист, тим часом, в таких потертих джинсах робить крок вперед, не зважаючи на вокаліста, починає свою партію, і вони врешті-решт зливаються у неперевершену симфонію.
А потім ти випадково натрапляєш на їхній лайв в ютюбі і розумієш, що все зовсім НЕ ТАК. Замість побитих життям філософів-музикантів ти бачиш цілком пристойних американських студентів. Тут якраз і починається найцікавіше – збір інформації по крупинках. Саме цими крихтами я хочу поділитися з вами.
Friday Pilots Club – рок-гурт сформований у 2017 році двома студентами чиказького коледжу: Калебом Хілтуненом (вокал) та Дрю Половіком (гітара). Хлопці, зустрівшись у коледжі, відразу розпізнали талант один одного. Лірик та вокаліст Калеб разом з автором пісень, продюсером і майстром міксів Дрю створили ідеальну музичну колаборацію – Friday Pilots Club.
Два роки тому хлопці написали свій перший трек – «Glory». Цей трек, який розповідає про глибинні переживання, був записаний разом із продюсером Джоном Філдсом і гітаристом Nothing But Thieves Домом Крейком. Пісня про страх, який відомий кожному, про страх боротьби задля зміни в сучасному політичному середовищі.
Friday Pilots Club черпають натхнення з усього, що їх оточує. Це дозволяє гурту досліджувати різні можливості звучання, що допомагає їм у пошуку свого стилю. Хлопці кажуть, що рівняються на такі групи, як Nothing But Thieves, Bring Me The Horizon, Royal Blood, Highly Suspect, The Strokes і відносять свою музику до темної та важкої. Мені ж їхнє звучання більше схоже на ранніх Arctic Monkeys, The 1974 або ж The Kooks. Щось таке легке, мелодійне, релаксуючо-ностальгічне. Але, як то кажуть, скільки людей, стільки ж думок.
У гурту є свій веб-сайт, де можна придбати мерч, пострімити їхню музику, подивитися дати туру і важко зітхнути від того, що живеш не в Америці. Проте, це до біса приємно – знати, що за тисячі миль від тебе живуть люди, здатні творити таку класну музику. І хто зна, можливо, одного дня ми перестрінемося і я дивитимусь на посмішку Калеба не з екрана свого ноутбука, а наживо.
Текст: Мар'яна Телючик